Дух незламності. Будні водія Нової Пошти, який возить посилки на схід
Нова Пошта працює кожний день війни. Щодня компанія доставляє посилки по всій країні, у прифронтові населені пункти, на деокуповані території. Вона стала опорою для всіх українців - в Україні та за кордоном, цивільних і військових, волонтерів і підприємців.

Цю опору створюють звичайні співробітники Нової Пошти своєю буденною працею та самовідданістю. Серед них є люди, які, без перебільшення, ризикують життям щодня: вони возять посилки у найбільш небезпечні населені пункти, доставляють вантажі у прифронтові зони, повертаються у деокуповані міста одразу за українськими військовими. Один із таких працівників - водій Нової Пошти з Дніпра Олексій Кисельов. Він поділився історією своєї роботи, про мотивацію їздити у небезпечні регіони, про те, чому він ніколи не забуде очі місцевих жителів.

Війна застала Олексія та його сімʼю вдома, в Дніпрі. Родина прийняла рішення залишитись у рідному місті й увесь день 24 лютого готувала коктейлі Молотова, які передала територіальній обороні Дніпра.

А вже наступного дня Олексій вийшов у рейс. Він став одним із перших новопоштовців, які почали возити посилки та гуманітарну допомогу у прифронтові регіони. «Доставка має працювати безперебійно. Я розумів, якщо не доставить Нова Пошта, не привезе ніхто. Люди залишаться без допомоги, без найнеобхіднішого для життя. Тому їхав і просто покладався на долю, жив тоді одним днем. Якщо сьогодні вийшло довезти посилки під обстрілами, то є надія, що эможу довезти і наступного разу», - пояснює Олексій.

Вже через тиждень повномасштабної війни він почав возити гуманітарну допомогу в Краматорськ, Покровськ, Бахмут й інші міста на сході країни. На посилки Нової Пошти дуже чекали, тому Олексій працював нон-стоп. Він мав по чотири рейси на тиждень і щоразу 15-20 т вантажу. Були випадки, коли заїжджати у населений пункт потрібно було разом із танковою колоною військових, щоб доставити людям посилки. Також водіям Нової Пошти допомагала поліція: якщо був затор, поліцейські пропускали автівки компанії швидше. Червона фура зі знайомим логотипом на горизонті тоді була справжнім символом відносної стабільності у жахливій невизначеності.

«Ми навіть хотіли поїхати в Маріуполь та Херсон, які вже були в окупації. Ми готувалися декілька днів, нам видали бронежилети, перевірили на наявність будь-яких татуювань на тілі. До того ж, ми повинні були залишити свої телефони вдома. Все це робилось з метою безпеки, оскільки там вже були рашисти і могли нас перевірити і влаштувати допит з будь-яких причин. Та до Херсону ми не доїхали, на жаль. Усі відправлення привезли в Нікополь, який тоді вже був прифронтовою зоною. Містяни були дуже налякані і навіть подумали, що ми привезли снаряди. 3 нами у той день був представник ООН, то він разом з перекладачем спілкувався з людьми і щоб їх заспокоїти відкрив коробки та люди побачили, що там були посилки із речами: теплий одяг, продукти, товари гігієни. Потім перед нами довго вибачались, але я розумію цих людей, вони були дуже налякані», - згадує Олексій.

Найважчими були поїздки в Бахмут, адже дорогу та місто постійно обстрілювали. Тут залишилось зовсім мало жителів, проте вони потребували допомоги якнайбільше. Він щойно вивантажував посилки із продуктами, як там одразу утворювались черги.

«Кожен рейс був дуже небезпечний, адже щодня йшли обстріли. Бахмут був сильно понівечений. За добу люди могли залишитися без усього - без житла, речей, їжі та грошей.
І я розумів, що треба везти людям продукти, ліки, одяг та інші
необхідні речі. Окрім нас їм більше ніхто не допоможе, - додає Олексій. - Але ми ніколи не ночували в Бахмуті, бо знали, якщо там залишити автівку навіть на декілька годин, то, скоріш за все, її обстріляють. Бо це велика червона мішень. Тому ми якнайшвидше намагались поїхати назад та знову повернутись із вантажем».

Найстрашнішою чоловік вважає поїздку в Краматорськ 8 квітня, коли він став свідком потрапляння ракети у залізничний вокзал. Він вивантажив усі посилки у відділенні та вже їхав на виїзд із міста.

Коли Олексій проїжджав міст біля залізниці, стався ракетний удар. На його щастя, чоловік не отримав поранення, але уламки ракети пошкодили кабіну автівки та пробили передні колеса. Тоді загинула 61 людина, а 121 - отримала
поранення.

«Емоційно було вкрай важко таке пережити. Хаос, крики, плач, кров, загиблі люди - жах невимовний. Я потім від стресу випалив пачку цигарок. Люди одразу почали масово виїжджати з міста. На виїзді утворились затори, тому їхав я дуже повільно. Дорогою, скільки міг, підкачував колесо, поки мені назустріч не приїхав мій керівник», - з жахом згадує Олексій. Проте він не припинив їздити до Краматорська і возити туди посилки. Залишався на ночівлю. Бачив обстріли та лінію розмежування.

«Кожен з водіїв іноді думає, чи не буде цей рейс останнім. Але коли бачиш очі людей, чуєш від них подяку зі сльозами на очах, якось щемить на серці, з одного боку, а з іншого - це мотивує продовжувати, адже ти можеш і маєш допомагати, - каже Олексій.

Увесь шлях його супроводжує телефоном диспетчер, повідомляє про безпечність шляху та як рухатися. Якщо попереду можуть бути обстріли, чоловік надягав бронежилет. Якщо кажуть їхати швидше, то їде швидше. Але це складно, тому що дороги розбиті танками, БТР. Максимальна швидкість там може
бути 50 км/год.

«НЕ МОЖНА СПРОГНОЗУВАТИ, ЯКОЮ БУДЕ ПОЇЗДКА, ЩО ТРАПИТЬСЯ У ДОРОЗІ, АДЖЕ ЦЕ ВІЙНА»

Олексій та інші водії Нової Пошти не припиняють їздити на схід, у місця біля самого фронту, щоб доставляти допомогу цивільним та військовим. «Звісно, я почуваюся значно впевненіше, ніж у перші місяці війни. Вже знаю, як маю діяти у різних ситуаціях, як менше наражатися на небезпеку. Все роблю більш зважено й спокійно. Проте до війни звикнути неможливо.
Я мрію про перемогу, про мир, про фуру повну подарунків. Про щасливі вихідні з родиною після повернення з рейсів», - каже він. Через постійні поїздки дуже втомлений, сильно сумує за дітьми, яких не бачить тижнями. Проте Олексій, як і тисячі новопоштовців, продовжує щодня виконувати свою небезпечну роботу, намагаючись якнайбільше допомагати людям.

Стаття із березневого випуску Форбс
Як стати більш адаптивним у складних ситуаціях?